Чому Україні потрібна власна податково-господарська архітектура

Міжкраїнна податкова конкуренція: чому копіювання чужих моделей не гарантує результату

Українська податкова система з перших років незалежності розвивалася в складному виборі між пошуком власної моделі та запозиченням податкових конструкцій, поширених у розвинених країнах Заходу. На ранньому етапі законодавство ще містило елементи різних фіскальних підходів, зокрема податок з обороту, акцизний збір і податок на добавлену вартість у системі загальнодержавних платежів. Водночас уже в 1990-х роках поступово закріплюється архітектура, близька до західної моделі: ПДВ, податок на прибуток, акцизи, податки з доходів і подальша гармонізація податкового законодавства з європейськими підходами. Закон України «Про систему оподаткування» 1991 року містив податок з обороту поряд з іншими платежами; Закон України «Про податок на добавлену вартість» був прийнятий 20.12.1991, Декрет Кабінету Міністрів України про ПДВ — 26.12.1992, а новий Закон України «Про податок на додану вартість» — 03.04.1997.

Логіка такого вибору була зрозумілою: якщо податкові системи розвинених країн забезпечують стабільні бюджети, високі стандарти державних послуг і значний рівень добробуту, то відтворення їхніх податкових форм начебто мало б поступово дати подібний результат і в Україні. Однак практика десятиліть показала, що механічне копіювання податкової форми не створює автоматичного копіювання економічного результату.

Україна отримала багато зовнішніх ознак сучасної податкової системи: ПДВ, податок на прибуток, складні правила обліку, податкові накладні, коригування, спеціальні режими, адміністрування кредиту та відшкодування. Проте сама якість фіскальних відносин не стала аналогічною до країн, з яких ці інструменти були запозичені. Податкова система протягом десятиліть залишалася значною мірою залежною від ручного адміністрування, складних процедур, конфліктів між платником і державою, нерівномірної практики застосування правил і низького рівня довіри.

Це означає, що причина проблеми може лежати не лише в окремих ставках, нормах або адмініструванні. Вона може бути глибшою: податкова система — це не набір назв податків, які можна перенести з однієї країни в іншу без втрати змісту. Податкова система є частиною ширшої податково-господарської архітектури, яка працює всередині конкретного економічного, інституційного, соціального й поведінкового середовища.

Саме тому одна й та сама податкова форма може давати різний результат у різних країнах. Механізм, який функціонує прийнятно в умовах високої довіри до держави, низької корупції, стабільних судів, сталої адміністративної практики, високої податкової моралі та десятиліть політичної передбачуваності, може працювати інакше в країні, де ці умови перебувають на іншому рівні розвитку. У матеріалах концепту вже підкреслювалося, що податкова мораль є не характеристикою “менталітету” громадян, а результатом тривалої взаємодії суспільства з державою, якістю державних інститутів, рівнем корупції, захистом прав, передбачуваністю правил і відчуттям справедливості податкового тягаря.

У цьому сенсі ПДВ і податок на прибуток можна розглядати як складні суб’єктивно-політико-економічні механізми. Вони мають сильне теоретичне обґрунтування та значну міжнародну поширеність, але їхня ефективність істотно залежить від якості інституційного середовища. Вони можуть працювати в умовах, які умовно можна назвати “інституційними тепличними умовами”: низька корупція, передбачуване адміністрування, правовий захист платника, стабільна судова система, висока довіра до влади та сформована податкова мораль.

Якщо ж такі умови відсутні або недостатньо розвинені, складні податкові механізми починають проявляти іншу сторону. ПДВ перетворюється не лише на податок на кінцеве споживання, а й на систему податкового кредиту, відшкодування, блокування, касових розривів і спорів про реальність операцій. Податок на прибуток стає не лише податком на фінансовий результат, а й полем облікових політик, витрат, коригувань, оптимізації, трансфертних операцій і податкових очікувань держави. У такому середовищі ефективність системи залежить не тільки від закону, а й від практики його застосування.

Додатковим фактором став загальний світовий процес глобалізації. Глобалізація зробила капітал, прибуток, нематеріальні активи, фінансові потоки та окремі ланки господарських процесів значно мобільнішими. Через це податки, прив’язані до бухгалтерського прибутку, трансфертного ціноутворення, місця реєстрації доходу або внутрішньокорпоративних потоків, стають більш вразливими. У матеріалах концепту глобалізація прямо пов’язується з посиленням уразливості податкових форм, побудованих на складних, похідних або адміністративно залежних базах.

З цієї позиції міжкраїнна податкова конкуренція — це не лише конкуренція ставок. Держави конкурують між собою якістю податкової архітектури: простотою правил, передбачуваністю контролю, рівнем цифровізації, стабільністю законодавства, захистом прав власності, швидкістю адміністрування, довірою до держави та здатністю податкової системи не заважати підприємництву. Податкова система країни в умовах відкритої економіки фактично стає частиною її конкурентної інфраструктури.

Тому для України питання податкової конкуренції не може зводитися до простого вибору між “вищими” або “нижчими” ставками. Головне питання інше: чи має Україна податкову архітектуру, яка відповідає її реальному рівню економічного розвитку, інституційної довіри, структури підприємництва, доступу бізнесу до капіталу, продуктивності праці, рівня автоматизації та здатності національного бізнесу конкурувати із бізнесом розвинених країн?

Саме тут важливого значення набуває логіка TSBI. З економічної точки зору некоректно механічно переносити однакову або подібну податкову вагу на країни з кардинально різним рівнем розвитку. Сильна економіка може витримувати вищий рівень податкового навантаження, тому що має більшу продуктивність, дешевший капітал, розвиненішу фінансову систему, сильніші інститути, вищий рівень технологій, ширший внутрішній ринок і вищу економічну спроможність приватних доходів. Слабша економіка потребує іншої фіскальної траєкторії: обережнішого навантаження на комерційний сектор, стимулів до накопичення капіталу, розвитку внутрішнього виробництва та поступового розширення податкової бази. Методологія TSBI саме й спрямована на оцінювання структурного балансу податкової системи через співвідношення податкового впливу на комерційний сектор, приватний сектор і рівень економічної спроможності країни.

Якщо слабка економіка отримує фіскальне навантаження, характерне для розвиненої країни, вона ризикує втратити можливість прискореного зростання. У такій ситуації податкова система не стимулює накопичення національного капіталу, а навпаки — закріплює країну в нижчій економічній ваговій категорії. Місцевий бізнес не отримує достатнього простору для розвитку, не накопичує капітал, не модернізує виробництво, не підвищує продуктивність і не формує достатньо сильний внутрішній ринок.

Історія розвинених країн також показує, що багато з них не починали свій шлях із сучасного рівня податкового навантаження. На ранніх етапах індустріального, післявоєнного або структурного зростання застосовувалися значно нижчі ставки непрямих або оборотних податків. Наприклад, у матеріалах історико-теоретичного аналізу зазначалося, що на початку ХХ століття ставки податку з обороту в окремих європейських країнах були помірними: у Німеччині — близько 0,5–0,75 %, а в багатьох інших країнах також використовувалися невисокі ставки.

Поступове збільшення податкового навантаження у розвинених країнах відбувалося вже після накопичення економічної сили: зростання продуктивності, доходів населення, інституційної якості, рівня довіри, якості державного управління та здатності бізнесу витримувати складні правила. Тобто сучасна висока податкова вага розвинених країн є не стартовою умовою їхнього розвитку, а значною мірою результатом попереднього накопичення економічної спроможності.

Якщо ж одразу накласти податкову вагу розвиненої країни на слабшу економіку, це може мати протилежний ефект. Формально така модель може виглядати як гармонізація або цивілізаційне наближення до розвинених стандартів. Але економічно вона може зменшувати здатність слабшої країни до конкуренції. Бізнес розвинених країн має доступ до дешевшого кредитування, вищого рівня технологій, автоматизації, управлінського досвіду, страхування ризиків, довших фінансових ресурсів і більших масштабів виробництва. Якщо національний бізнес слабшої країни працює під подібним рівнем податкового тиску, але без таких самих переваг, він опиняється в нерівних умовах.

У такій ситуації відкриття ринку без власної податково-господарської стратегії може призводити до економічної експансії сильніших економік. Місцевий бізнес звужується або закривається, а зовнішній капітал отримує доступ до дешевшої робочої сили, сировини, логістичних можливостей і нового ринку кінцевого споживання. Це не обов’язково є наслідком злого наміру сильніших економік. Це може бути природним результатом нерівної конкуренції між бізнесом, який має різний рівень капіталізації, технологій, доступу до фінансування та інституційної підтримки.

Саме тому Україні потрібна не ізоляція від світових податкових практик, а власна податково-господарська архітектура. Власна архітектура не означає відмову від міжнародного досвіду. Вона означає відмову від механічного копіювання форми без урахування змісту. Податкова система розвиненої країни є результатом її історії, інститутів, добробуту, податкової моралі, рівня довіри та економічної структури. Якщо скопіювати лише податкову форму без цих умов, можна отримати не ефективну систему, а складний механізм, який у слабшому середовищі працює через ручне адміністрування, конфлікти, недовіру та втрату конкурентоспроможності.

Концепт “Податки на долонях” пропонує інший підхід. Його логіка полягає не в тому, щоб просто зменшити ставки або замінити одну назву податку іншою. Його мета — побудувати податково-господарську архітектуру, яка враховує реальні умови України: рівень ВВП на душу населення, структуру підприємництва, податкову мораль, якість адміністрування, потребу у внутрішньому виробництві, необхідність цифровізації операцій, захист платника та зменшення ручного втручання держави.

Саме тому концепт переносить центр оподаткування з похідних бухгалтерських показників на фактичну господарську операцію, рух товару, рух коштів і цифрову фіксацію економічного обміну. Його ядром є торгово-операційне оподаткування, у якому податкове зобов’язання виникає з реального економічного обміну, а не з прибутку, умовно розрахованої доданої вартості або складної системи кредитів, відшкодувань і коригувань. Така логіка вже визначена в концепті як перехід від похідних бухгалтерських показників до фактичної операції та цифрово підтвердженого товарно-грошового руху.

Важливо, що власна податково-господарська архітектура має враховувати не лише фіскальні, а й виробничі завдання. Якщо країна хоче вийти з нижчої економічної вагової категорії, її податкова система повинна не лише збирати податки, а й допомагати накопичувати національний комерційний капітал, розвивати виробництво, стимулювати внутрішню переробку, захищати оригінального виробника, зменшувати тиск готового імпорту на внутрішній ринок і створювати умови для легального підприємництва.

Саме в цій логіці концепт передбачає диференційовану фіскальну архітектуру: нижче навантаження на виробничу та оптову операційну базу, окрему логіку роздрібного кінцевого споживання, спеціальний режим для імпорту готових товарів, нульовий вхід для імпортної сировини й напівфабрикатів, стимулювання експорту продукції з доданою вартістю та стримування сировинної експортної моделі. Фіскальна архітектура концепту прямо побудована як система комерційно-операційного та приватно-дохідного контурів, де податкова логіка пов’язується з реальним економічним обміном, виробництвом, торгівлею, імпортом, експортом і доходами фізичних осіб.

Окреме заперечення може стосуватися євроінтеграції. У цьому контексті важливо підкреслити: питання власної податково-господарської архітектури не є запереченням європейського політичного курсу України. Йдеться про інше. Європейська інтеграція як політичний, правовий і цивілізаційний напрям не скасовує потреби в економічно чесному аналізі того, які податкові механізми здатні забезпечити Україні розвиток у її реальних умовах.

Дослідження спирається передусім на позитивний метод наукового пізнання. Його мета полягає не в тому, щоб підтвердити поточні політичні або ідеологічні очікування, а в тому, щоб знайти економічну закономірність, яка не залежить від політичної кон’юнктури. Якщо одна й та сама податкова форма працює по-різному в різних інституційних середовищах, цей факт має враховуватися незалежно від того, наскільки привабливою виглядає сама форма в міжнародній практиці.

Тому власна податково-господарська архітектура України — це не відмова від світу, не ізоляціонізм і не заперечення міжнародного досвіду. Це спроба перейти від копіювання зовнішніх податкових форм до створення системи, яка враховує українські економічні умови, українську інституційну реальність і українську потребу в прискореному розвитку.

Отже, відповідь на питання, чому Україні потрібна власна податково-господарська архітектура, полягає в такому: податкова система має відповідати не лише абстрактному зразку розвиненої країни, а реальній здатності національної економіки зростати. Якщо країна має слабшу економічну базу, нижчий рівень довіри, обмежений доступ бізнесу до капіталу, нижчу продуктивність і слабшу інституційну спроможність, вона не повинна механічно брати на себе фіскальну вагу розвиненої економіки. Її податкова система має допомагати перейти до сильнішої економічної категорії, а не закріплювати її в нижчій.

Саме тому Україні потрібна власна архітектура: операційна, цифрова, прозора, менш залежна від ручного адміністрування, чутлива до податкової моралі, орієнтована на внутрішнє виробництво, здатна підтримати накопичення національного капіталу та побудована навколо фактичного економічного обміну. У цьому полягає ключова відмінність між простим копіюванням чужої податкової системи і створенням власної податково-господарської моделі розвитку.